Про серіал «Гвардія», жіноче, чоловіче, війну і культуру

Свого часу, побачивши трейлер серіалу, я розмріялася, уявивши собі щось на зразок «Generation Kill» або «Band of Brothers», але на українському матеріалі. Це я, звичайно, дарма – треба ж розуміти, що нашому знімальному процесу традиційно бракує досвіду і ресурсів, тож не слід було створювати собі завищені очікування. Ну але навіть попри численні перекоси, серіал вийшов достатньо стравний. Правда, як на мене, не слід було розігрувати в кадрі Майдан – подія такого масштабу просто не вкладається у серіальний формат, і початок вийшов трохи кульгавим. А от далі – навчання гвардійців, їхнє перше завдання – речі локальні, тож і виглядають більш-менш переконливо (єдине, що часопростір там якийсь альтернативний, в березні 2014-го деяких речей іще просто не було).



Цікаво, що обговорення серіалу досить часто включає критику штампів і суперечки щодо жіночого і чоловічого формату серіалів. Довший час телеканали нас переконували, що серіали дивляться лише домогосподарки із інтелектом нижче середнього, тому й не має сенсу знімати щось відмінне від мильних опер. Так от, в мене таке враження, що телеканали нам тупо брешуть, або якось криво проводять свої дослідження. Для прикладу – до першої десятки найпопулярніших серіалів 2015-го року за рейтингом IMDB ввійшли 3 пригодницькі стрічки, 3 детективи, 3 драми різного типу і 1 комедія. При цьому лише один серіал містить romance у назві жанру, та і то це, передусім, історичний екшн. То може давайте вже переглянемо цю мантру про домогосподарок? Елементи сімейної чи романтичної (мело)драми можна додати куди завгодно, хоч в хоррор. Навіть в «Гвардії» є такий кумедно-зворушливий момент із е… проблемним батьківством. Так що домогосподаркам також є над чим поридати.

Collapse )

Стратегічна помилка

Останнім часом все частіше звучить термін «громадянська війна» щодо подій на сході. Причому,  вживають його не тільки агенти російської пропаганди, але й адекватні люди, друзі і колеги. В мене ж цей термін весь час викликав інтуїтивний спротив, хоча, за бажання, нинішні події можна втиснути в те чи інше визначення «громадянської війни». Втім, я вважаю, що цього робити не варто. І ось чому.

1D651439-D7A1-427E-BDCA-2BFFD72BF02F_w640_r1_s_cx18_cy23_cw82

По-перше, говорячи так, ми граємо на руку ворогу. Ми повинні розуміти, що пропаганда – це не просто інтерпретація фактів, це – декларація намірів, опис реальності, яку хоче бачити замовник. Не слід полегшувати йому роботу.

По-друге, визначення громадянської війни дуже застаріли. Ми живемо в світі нових технологій та глобальних економік, а досі послуговуємося теоріями позаминулого століття. Те, що відбувається на сході, сучасні військові теоретики називають «гібридною війною». В такій війні задіяні не лише громадяни одної країни, але і міжнародна громада. Її тактики включають не лише тактики класичної війни, але і бойові дії із застосуванням нерегулярних військ – повстанців, кримінальних груп, терористів. Важливими складовими такої війни є економічна, інформаційна та кібервійна.

По-третє, корисним в даному випадку буде знаний в криміналістиці принцип qui prodest. Бойовики «республік» борються за цілі, поставлені їм іншою державою, координуються іншою державою і використовують засоби, надані нею ж (від зброї до інформтехнологій). Без іншої держави наш внутрішній політичний конфлікт ніколи не став би війною.

Тому, шановні бійці та жертви інформаційної війни, будьмо пильні. Ми маємо справу з неоголошеною російсько-українською гібридною війною. І саме її ми повинні виграти.

Що радять сучасні теоретики щодо протидії гібридним тактикам? Таких напрацювань небагато – адже ж поняття відносно нове. Але вони є. Зацікавлені можуть, приміром, почитати роботи Девіда Кілкуллена, який працював в Іраку, Пакистані та Афганістані. Його основна теза досить проста: на гібридні тактики слід відповідати тактиками інтегрованими, які включали би політичні, адміністративні, військові, економічні, психологічні та інформаційні заходи.

Стратегія, яка нам протистоїть, досить складна. Але ми швидко вчимося, щойно розберемося, що до чого. Та й, зрештою, у нас немає вибору. На цій війні місце знайдеться для кожного з нас.

Розійшлися в термінології

Зачепила мені чомусь колонка Леоніда Бершидського у «Новому часі», в якій він закликає журналістів не вживати емоційно навантажених означень на зразок «терористи», «кремлівські найманці» чи, з іншого боку, «хунта» і «каральна операція». Мовляв, світові ЗМІ, на відміну від українських та російських, таких слів не вживають, тож їхня оцінка ситуації виглядає більш об’єктивною.

ea3983d75fe18abea0aaaeb99fe18f18

Справді, в жодному з поважних іноземних ЗМІ слова «терорист» у стосунку до ситуації в Україні не знайдеш. В NYT навіть дорікають, що українські ЗМІ вороже налаштовані до сепаратистів, і тому викривлюють інформацію (ішлося про ворожнечу між лідерами сепаратистів, яку українські ЗМІ представили, як більш серйозну, ніж це побачили представники NYT).

Натомість, у іноземних ЗМІ можна побачити наступний асортимент термінології. The Washington Post: separatists (сепаратисти), pro-Russian insurgents (проросійські повстанці), Russian-backed separatists (сепаратисти, підтримувані Росією). NYT: anti-Kiev militia (анти-київське ополчення), pro-Russian militant groups (проросійські бойові групи) і навіть secessionists (розкольники). Такі ж терміни можна побачити в The Guardian, Bloomberg, The Associated Press. Правда AP порадувало також цікавим визначенням «heavily armed, barely employed misfits» (серйозно озброєні безробітні невдахи). Ну але таке зустрінеш рідше.

Цікаво виглядає опис ситуації спостерігачами ОБСЄ. Вони взагалі намагаються не давати оцінок, а лише описувати те, що бачать. Тому в звітах спостерігачів фігурують «heavily armed uniformed men with St George ribbon», «pro-Russian people in uniform» (серйозно озброєні чоловіки в уніформі з георгіївськими стрічками, проросійські люди в одностроях) або взагалі якісь незрозумілі «irregular armed groups» (нерегулярні озброєні групи). Особливо драматично такий безоцінковий опис виглядає, коли йдеться про безпосередній контакт з бойовиками, напр.: «five masked and armed men abducted three SMM monitors» (п’ятеро озброєних чоловіків у масках викрали трьох спеціальних військових спостерігачів)… Уявляю собі цих залізних людей, які, навіть під дулом автомата зберігають незворушну дипломатичність.

Отож, звідси я бачу два висновки. «Тероризм» – слово справді небезпечне, воно не має загальноприйнятого законодавчого визначення, і ним легко можна зловживати. Я дуже добре пам’ятаю, як перед штурмом попередня влада називала «терористами» майданівців. З іншого боку, я не зовсім розумію, як можна вимагати нейтральності від журналістів у країні, де фактично ведуться бойові дії. Критики терміну «тероризм» говорять, що його вживання залежить від точки зору: якщо ви оцінюєте ситуацію з точки зору жертви нападу, то для вас нападник – терорист; якщо ж з точки зору нападника – то він може бути навіть і шляхетним борцем за свободу. В цьому, здається, і полягає різниця. Жертва, як ніхто інший, має право на суб’єктивність. Залишається сподіватися, що скоро настане час, коли ми зможемо дозволити собі цілковиту нейтральність, об’єктивність та політкоректність.

Чорні зірки Артуро Путіна

Бернар-Анрі Леві – другий лектор із тих, що я послухала на могилянській конференції "Мислити з Україною". Вперше пана Леві я слухала на Майдані, де його виступ про варварство і цивілізацію буквально порвав аудиторію, незвиклу до французьких інтелектуальних пристрастей. Виступ у Могилянці був більш серйозний, але не менш пристрасний – за паном Леві хотілося записувати прекрасні у своїй поетичності формулювання. Які, втім, за суттю були дуже близькі до переконань Тімоті Снайдера і, врешті, до того, що писав Еко про «Вічний фашизм».

bernar

Нижче – мої нотатки основних тез пана Леві, ну і – таки не стрималась – деякі його прекрасні метафори.

- Складові путінської риторики: культ сили, показова гра м’язами, гротескна вірильність (маскулінність). Демонстрація оголеного торсу диктаторами знайома європейцям ще з часів Муссоліні. А нові закони проти пропаганди гомосексуалізму можна розглядати як частину кампанії з вірилізації суспільства, де все жіночне таврується як слабке і занепадницьке, а маскулінне – як єдина норма.

- «Обраність», «священна місія» Росії – також ідея не нова і не добра. (Зацитую з цього приводу Еко: «Соціально знедоленим ур-фашизм говорить: єдиною запорукою їхніх привілеїв є сам факт народження у певній країні».)

Collapse )

Червоний як кров, постмодернізм

Тімоті Снайдер – прекрасний науковець, з тої рідкісної категорії істориків, які знаються не лише на минулому, але й на тій історії, яка іще не стала минулим. Вчорашня зустріч в Могилянці стала іще одним підтвердженням цього факту. Тема, про яку активно пише і говорить Снайдер – путінський євразійський проект, чия форма і зміст проявилися завдяки Майдану.

1323165371

Власне, основні тези розмови можна прочитати в статті Снайдера, опублікованій близько місяця тому. Ось цитата звідти: "Якщо європейська інтеграція передбачає ліберальну демократію, євразійська ідеологія відверто відкидає її. Головний ідеолог "Євразії", Олександр Дугін, який свого часу закликав "червоний, як наша кров" фашизм, сьогодні привертає до себе більшу увагу, ніж будь-коли раніше. Його три основних політичних ідеї – потреба колонізувати Україну, занепад Європейського Союзу і бажаність альтернативного Євразійського проекту від Лісабона до Владивостока – нині, звісно, у дещо менш диких формулюваннях, офіційно прийняті у якості російської зовнішньої політики".

Під час лекції професор Снайдер згадав основні тези статті, але багато нового і цікавого прозвучало у ході подальшої розмови. Нижче хочу своїми словами переказати кілька ідей, які привернули мою увагу.

- Те, що відбувається зараз в Україні, можна розглядати, як пілотний проект (test case) того, що Путін планує для всього Європейського Союзу. Йдеться про стимулювання сепаратизму і внутрішніх конфліктів всередині ЄС, що уже починає втілюватися завдяки підтримці Путіним європейських правих сил.

Collapse )

Переваги твердої шиї у стресових ситуаціях

Нинішня психологічна атмосфера все більше нагадує ізраїльську – прапори у вікнах, символіка на одязі, залипання в новинах, тривожне дослухання до незвичних звуків, нервовість, затятість і болісний майже патріотизм. Нашому поколінню вперше випадає переживати травму такого роду, проте той же Ізраїль живе в подібній атмосфері десятиліттями, і не просто виживає, а і досягає помітних успіхів. Нема питань – ізраїльтяни переживають постійний стрес, проте психологи всього світу відзначають, що цей народ зумів виробити якусь особливу стресостійкість. І нині, здається, саме час повчитися з їхнього досвіду. Я переглянула відповідні матеріали, і навожу кілька ідей, які здалися мені вартими уваги.

1. Громадяни Ізраїлю дали назву своєму стресовому синдрому – він зветься «національна травма», і тим відрізняється від інших травм, що в цьому випадку ПТС поєднується із суспільним та національним контекстом. Існують відповідні центри допомоги та реабілітації, скажімо, Наталь. Громадян вчать не лише пити пігулки і вести терапевтичні бесіди, але і готуватися до критичної ситуації, берегти психологічне здоров’я дітей, виважено підходити до національних свят і днів пам’яті.
Тут, приміром, можна прочитати коротку пам’ятку про симптоми тривалого стресу, допомогу собі і дітям.

2. Подолання безпорадності, орієнтація на спротив. Знавці юдаїзму стверджують, що єврейське релігійне виховання містить в собі навчання творчому мисленню, вирішенню парадоксальних питань, пошуку оригінальних способів виходу із ситуації. Рекомендую цю статтю – цікаво як з культурної, так і з психологічної точки зору.

3. Пошукова активність. Цей пункт певною мірою пов’язаний з попереднім. Генетики вважають, що здатність шукати і знаходити вихід зі складної ситуації запрограмована генетично. Проте виховання також грає значну роль. У всякому разі, якщо людина не припиняє пошуки виходу, в неї більше шансів уберегтися фізично та психічно.

Collapse )

Лагідна дегуманізація

617207_10151331306328185_201510735_o-2-

Я підозрюю, що текст нашого гімну писав явний або латентний буддист. Як інакше пояснити таке ніжне ставлення до ворогів? Вони в нас не вороги, не кляті бусурмани, а "вороженьки". Та ще й мусять не вмитися кров’ю і горіти в пеклі, а просто… якось так згинути. Як роса на сонці. І, ймовірно, перетворитися на білих метеликів.

Донедавна таке ставлення до ворога причаровувало, тепер здається просто несумісним з дійсністю. Ну, з дійсністю людей, які ще не досягли просвітлення. Ворог – це загроза, страх і ненависть. Не ніжність, аж ніяк. Навіть і саме походження слова "ворог" натякає на загрозу, безумовну і невблаганну. Протогерманське wargoz означає "вовк", кажуть, саме з цього джерела походять толкієнівські "варги". Одним словом, ворог – це не людина. З ним неможливо домовитись, тільки боротися або тікати.

Таке ставлення до ворога потужне, укорінене в генах, але досить-таки примітивне. Сучасна економічна теорія доводить, що співпраця вигідніша за конкуренцію. Однак той, хто емоційно занурився у ворожнечу, про вигоду вже не думає; проголосивши іншого не-людиною, він поступово втрачає і свою власну гуманність. Адже гуманність закінчується там, де зникає віра в абсолютну цінність людського життя, навіть коли йдеться про представника іншого табору.

Collapse )

КРЫМ: ПУТИН ПРОТИВ РЕАЛЬНОСТИ

Нижче - мій переклад свіжої статті відомого історика Тімоті Снайдера. Спеціально для російськомовних друзів.


КРЫМ: ПУТИН ПРОТИВ РЕАЛЬНОСТИ
Тимоти Снайдер

Российское вторжение и оккупация украинского полуострова Крым – бедствие для европейского миропорядка. Но еще более критично то, как Президент России Владимир Путин воспринимает свои действия. Подсказки – прямо перед нами, в риторике непрекращающейся кремлевской пропаганды в российских СМИ. Среди непрерывно повторяющихся понятий – "фашистский переворот" в Украине и "российские граждане", страдающие от него. Путинское оправдание оккупации части Украины и захвата всей страны – спасение русских от фашистов.

Давайте рассмотрим каждую из этих идей по очереди. Действительно ли нынешнее украинское руководство пришло к власти в результате фашистского переворота? Как знает каждый, наблюдавший за развитием событий, в массовых протестах против режима Януковича, начавшихся в ноябре, принимали участие миллионы людей самого разнообразного социального положения. После того, как 20-го февраля режим попытался и не смог подавить протест, расстреливая митингующих с городских крыш, переговорщики от Европейского Союза подготовили договор, согласно которому Янукович уступит власть парламенту. Вместо того чтобы, как и было обещано, подписать соответствующие законы, Янукович бежал в Россию.

Collapse )

Некликані гості

В листопаді минулого року на фестивалі сучасної драми відбулася читка п’єси мого знайомого грузинського драматурга Лаші Буґадзе "Президент приходить в гості". Сюжет п’єси досить абсурдистський: президент умовної країни знає, що за ним полюють убивці і шукає, де би перебути ніч. Життя в країні йде своїм звичаєм, проте президент втратив підтримку своєї армії і ніяк не може знайти безпечного притулку. У відчаї він звертається до простих людей, проте ніхто не запрошує його додому – хтось не вірить, а хтось не впізнає, і відтак не бажає пускати до хати підозрілого зайду. На президента чекають злигодні та поневіряння, від нього відвертається навіть коханка і відданий водій. Врешті він змушений вдягти жіночу сукню і сховатися серед учасниць телевізійного reality show.

1289387285_toby-jones-916323

Тоді, в листопаді 2012-го, реакція на п’єсу була досить стриманою. Глядачі, звісно, сміялися в кумедних місцях, проте відчутно було, що аудиторія не сприймає загальної іронії – уявити собі президента в таких безглуздих обставинах було просто несила. Невдовзі, проте, ця п’єса з успіхом пройшла в Лондоні за участі відомого актора Тобі Джонса; можливо, британський глядач побачив у сюжеті алюзії до "Короля Ліра", а можливо, тамтешня аудиторія на загал не має надмірного пієтету до різного роду державних діячів.

А от цікаво, як би ми сприйняли цей сюжет сьогодні? Я вже майже забула п’єсу Лаші, проте послідовність повідомлень (відмова в наданні Януковичу президентських почестей Мальтою та Чехією, ігнорування українського президента російськими телевізійниками, відверто зневажлива оцінка Марата Гельмана) викликала відповідні асоціації. Можновладець, який втрачає владу – комічне і прикре видовище. І понад тим – воно цілком реальне.

Після повалення пам’ятника Леніну постамент довший час стояв незайнятим, і київські дотепники охрестили його "п’єдесталом порожнечі". Хочеться сподіватись, прихильники нинішньої влади зрозуміють, що створений ними п’єдестал набуває подібних же постмодерних прикмет. Обслуговуючи його інтереси й надалі, прибічники порожнечі ризикують повторити долю героя п’єси Лаші Буґадзе: вони шукатимуть порятунку, проте ніхто не відкриє їм двері.

Гра в асоціації

У журналу «Країна» виникла ідея – запитати у різних митців, з яким твором мистецтва чи культури на загал асоціюються у них останні події. Нещодавно номер вийшов. Там є коментарі Олександра Гусєва, Ростислава Семкова, а також мої декілька слів. Мої – наведено далі. Зразу скажу, що манера викладу виглядає досить чужорідною – не думаю, що я говорю аж таким телеграфним стилем. Ну, будемо вважати, що це короткий конспект. :)

Last_judgement_Bosch


НАША РЕАЛЬНІСТЬ – ЦЕ ІЄРОНІМ БОСХ І ЙОГО ”СТРАШНИЙ СУД”.

Полотна Босха побачила нещодавно в Музеї Прадо в Мадриді. Не могла уявити, що твориться в голові людини, яка їх написала. Здалося, у нього хвора фантазія. Не минуло й кількох місяців – і я вже так не думаю.

Картина має три частини, де зображені рай, чистилище і пекло. Центральна, найбільша – це чистилище. Це те, що відбувається на Майдані. На задньому плані горять багаття – цей образ знайомий нам із живих трансляцій з вулиці Грушевського. На передньому плані людей катують. Багато з нас проходить зараз своєрідне психологічне чистилище: де ти, на якому боці. Є й буквальний вимір – знаємо, що людей викрадають і забивають на смерть.

Пекло мало чим відрізняється від чистилища. Єдина різниця – у чистилищі люди мають надію. У пеклі її вже нема.

Із чистилища у нас є дві дороги – до пекла або до раю, бо це суд.

Дехто думає, що ми досі жили в раю, – було спокійно, нічого не відбувалося. Але на полотні бачимо над раєм темне небо. У багато кого сьогодні виникає синдром ілюзорного раю – хочуть забарикадуватися там, щоб не бачити реальності.

Нинішні події – ознака, що в суспільстві було багато прихованого зла, яке зараз проявилося. Нам потрібно через це пройти, щоб очиститися.